Спочатку дисклеймер. Все, про що я пишу – не намагання когось опустити чи принизити. Я просто іґнорую позитивні речі, позаяк ви їх самі бачите. Мені цікавіше загострювати увагу на тому, що лишається в тіні й потроху смердить. Дякую.

Маючи 800 з гаком осіб, котрі підписані на мій блоґ і не одну сотню инших контактів, звик вважати себе людиною товариською. Тобто – товариською не тільки в реалі. Коли мені пишуть, шанси на відповідь дуже великі. Коротше кажучи, я не сноб і не бука, і якщо ви не мудак і не спамер, нам буде про що поспілкуватися.
З огляду на це я призвичаївся сприймати инших осіб та орґанізації як собі подібних. Тобто я свідомий, що на все і всіх часу не напасешся, але хіба вже й так багато – тих всіх? І якщо в мене є можливість відповідати на, скажімо, 20 листів щодня, то на 2 листи кожного дня міг би відповідати й Президент України. Особисто. А от його прес-служба мала б відповідати на всі листи. Ну це так, для прикладу. Щоб ви перейнялися тим, що мені муляє. А марудить мене факт, що до наших шанованих видавців і видавництв фіґ достукаєшся. Але чого б їм бути снобами і буками?
Припустимо, що сидите ви за компом і щось вам в голову стукає. Зазвичай нічого доброго з того не буває, але припустимо. І хочете ви цим поділитися з особами, поміченими у видавничому процесі. Нема проблєм, електронна пошта до ваших послуг. Адже так?
Ні, якщо ви знайомі з видавцем особисто і він не кривиться при згадці про вас, якщо у вашому мобільнику його мобільний номер, а в базі контактів – особистий мейл, ви будете почуті. Якщо ж ні – хто вам лікар?
Стурбований свого часу долею українського перекладу ми з френдами визначили список літератури, котру б ми хотіли бачити українською мовою. Потім з цим переліком планувалося ознайомити зацікавлених осіб та установи. Мовляв, ви там гляньте, може що й зачепить. Я підготував ввічливого листа і зайнявся розсиланням спаму – персонально на кожну адресу видавництва. Тобто – ту, яку видавці подають як контактну на своїх сайтах і пишуть у вихідних даних книжок. І – нічого. Жодної реакції. Був терплячим, але з того часу – з листопада 2007-го – на передану таким чином інформацію я не отримав нічого. Нуль.
Скористаюся метафорою. Уявіть, що є двері з вивіскою. Парадні двері. І килимок із вишитим «Ласкаво просимо!» Ви відкриваєте двері і… бачите перед собою цегляну стіну. І доки ви не розвідаєте де в цього будинку чорний хід, ви не зайдете.
Або наочніше порівняння: уявіть поштову скриньку для звичайної паперової пошти… із вбудованим шредером. Ваші листи вона точно прийме. І тільки.
Звісно, є радикальніші варіянти – подзвонити (своїм коштом в инше місто), припертися в офіс видавництва (супроти такого розвитку подій видавці, до речі, теж убезпечилися – адрес вони переважно не зазначають) чи, що простіше, на який-небудь книжковий ярмарок. Але до ярмарка ще дожити слід, до того ж, у моєму випадку це завжди инше місто. І ґарантій, що на стенді видавництва буде хтось, хто схоче вас вислухати – жодних. Але ж ви не за психоаналізом приперлися, нє?
Складається враження, що в нас досі не розуміють нащо це все – сайти (переважно незручні, застарілі, неоновлювані, а найчастіше – відсутні), зворотній зв’язок, участь у виставках… Є видавці, котрим все одно чи буде їхня продукція продаватися, для мене то річ, яка не піддається розумінню. І найчастіше – в нас повно видавців, яким все одно. Потоп може настати хоч сьогодні, на їхнє ставлення то не вплине.
Я не кажу, що на Заході з цим легше. Може пройти не один тиждень, доки на ваші листи відреаґують. Але ця реакція буде. Там знають, що будь-хто – потенційний клієнт, а клієнтами не розкидаються. На Заході їм є куди піти.
Наступного разу поговоримо про книгарні, а то що я весь час про видавців. Зрозуміло, що книгарень у нас майже нема, але й ті, що є весь час успішно лажають.