З дитинства мені видавалося, що дві найкращих професії в світі – бібліотекар та торговець у книжковій крамниці. Професія – найкраща, а представники її – найрозумніші та найерудованіші. Ну і найначитаніші, звісно. Зрозуміло чого – затятий читач із доступом до значних книжкових фондів почуває себе Алі-Бабою в печері зі скарбами. Адже все найсмачніше зберігається там, де не ступала нога відвідувача чи покупця.
В 90-х у Житомирі тих крамниць було під десяток – які я ще встиг застати. Кілька з них чи не щотижня суттєво поповнювали асортимент за рахунок відкритих відділів букіністики (ти ба, ворд цього слова не знає) – в доста голодні часи люди несли туди духовну, а отже неїстівну їжу чи не тонами. До того ж, саме почалася фіно-угорська (сорі, фіни, сорі, угорці – © Андрій Бондар) навала розмаїтого чтива у кривавих альбо цицькатих обкладинках. І продавці знали про ці книжки все. Чи, принаймні, достатньо, щоби фахово підказати що кому припаде до смаку. Мені підказували безпомилково.
Я до чого веду. Те, що бібліотекарі навчилися знаходити ледь не антикварну літературу з фондів на цілком буденні запити (бо сучасніших видань катма) – зрозуміло. А от продавці у теперішніх книгарнях це тихий жах. З касирами легше, їм що ковбасу, що книжки пробивати – все одно. Перш ніж минулоріч у Житомирі стався раптовий розквіт книгарень (аха, а цьогоріч – вже сподіваніший їх занепад), книжки я завжди намагався купувати на форумах-виставках. Дешевше – раз. Зможуть підказати – два, бо асортимент, переважно, скромний. І набагато ширший вибір вітчизняної літератури – три. Видавництва часом привозять на виставки свої… мгм… неліквіди 5-10-15-річної давнини. Зазвичай то чудові книжки, на які всі ці роки ну ніяк не знаходився покупець. У книгарнях таких теж не зустрінеш. Бо теперішні книгарні це…
Я не казатиму за всі - от книгарня «Смолоскипу» належить до моїх улюблених через напрочуд помірну націнку і тямущий персонал. Чи «Є!», котра однак при всіх потугах на европейськість (небезпідставних, до речі) щоразу ставить мене в глухий кут принципом розташування літератури. Буває ж так, що приблизно знаєш, що хочеш, але не хочеться кликати stuff. І з подивом спостерігаєш кулінарний томик у розділі детективів (ні, я не хочу думати що там за рецепти). Хоча і з цим ситуація в них виправляється. Тобто радиш – і реаґують. А розказати я хочу про провінційні та мережеві книгарні, в котрі скільки не заходиш – весь час щось дивує.
Ну от консультанти. Оті загублені істоти старшого підліткового віку з порожніми очима. На них наштовхуєшся, мов на зомбі у підземеллях «Diablo II». Щойно побачивши, що ти не проявляєш купівельної активности вони підчалапують і заводять своє «Маґу я вам што-нить подсказать?» При тому, чєво-ніть підказати вони не можуть – пам'яти, схоже, не вистачає. У кращому разі спробують відвести до боса рівня – чи то пак касира. В касира є маґічний предмет – комп'ютер, котрий знає відповіді і щоразу дивує цим касира і зомбі: «У нас такоє єсть?!» А тоді відбувається квест у пошуках потрібної книжки – знову ж таки, якщо точно знаєш чого хочеш.
Як ні і якщо настрій відповідний, то консультанта, як казала моя кума, можна проконсультувати. Розширити знання про книжки, що його оточують, приховуючи роздратування, що власне, кажеш людині як їй працювати. Якщо ж настрою нема, можна повправлятися у ввічливих способах посилання персоналу. Тактики, які застосовуються при спілкуванні зі свідками Єгови, цілком пасують і тут.
Все це викликає чималий подив – якщо цим людям платять, то вони мали б розумітися на своїх обов'язках – зрештою, самоосвіта ще нікому не завадила. Але ні. І що взагалі казати, якщо трапилась зі мною та Анею така історія.
Зайшли ми глянути на асортимент у книгарні «Книгоманія». Там ще власник постійно сидів у кабінетику поруч входу, завжди з відчиненими дверима. Побачив він нас, підходить і звертається:
– Вы, прошу прощения, украинский писатель?
Я зрозумів, що тут будь-яка відповідь буде брехнею, тому спитав чого треба.
– Вы бы не могли мне подсказать кто из украинских издательств занимается художественной литературой?
Не знаю, як Аню, а мене взяв шок. До мене не провінційний журналіст звертається, провінційним журналістам багато чого дозволено, наприклад бути тупими. Це ж власник книжкової крамниці, заробіток якого прямо залежить від того, наскільки він розумітиметься на предметі. Ну, цей, принаймні, намагається. 
Ми з Анею йому відповіли, потім я ще й один із каталогів Форуму Видавців йому доніс. А скільки наших книготорговців ніц не відають про існування української художньої літератури? Не завадили б якісь просвітницькі курси, чи ще ліпше – зібрання анонімних книготорговців. Зігнати їх докупи, ковтати валеріяну і слухати «Прівєт, я Васілій, і я питаюсь торговать украинскай книгой».