Мені подобається тримати вдома книжки іноземними мовами. Переважно російською, англійською, польською та білоруською, бо я здатен читати ними не пересилюючи себе. Відтак, я трохи стежу за тим, що цікавого з'являється у їхній літературі. Тому чималий том «По-русски с любовью. Беседы с переводчиками» (М., «Новое литературное обозрение») одразу привернув мою увагу. Минулоріч книга вийшла, місяць тому мені її привезли і зараз я ладен на якісь враження та висновки.
Книга містить 87 розмов із російськими перекладачами кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя. Представлені переважно найавторитетніші імена – від мастодонтів радянського періоду (Брітанішскій, Вєнґєрова, Ґаспаров, Гєлєскул, Дємурова, тощо) до, скажімо, теперішніх стовпів російського перекладу (Кормільцев, Ковалєнін, Мєдвєдєв, Нємцов). Багатство висловлених думок дає підстави для кількох узагальнень – наприклад, що в якості найталановитіших тепер російських перекладачів, автори антології найчастіше називали В. Ґолишева у прозі та Є. Вітковского у поезії. Укладач і автор інтерв'ю Є. Калашнікова провела ґрунтовну роботу ще й по впорядкуванню та катеґоризуванню перекладацьких відповідей, зокрема всі співрозмовники погоджуються, що «складно перекладати всі тексти», багато перекладачів порівнюють свої версії тексту з иншими існуючими, тощо. Але є річ, яка мене по-справжньому зачепила. І спричинила появу цієї колонки.
Справа в тому, що сучасне російське перекладацтво звикло напрочуд вільно поводитися з текстом. Доходить до того, що читач сприймає за адекватно переданий ориґінал щось, що не має до авторського тексту жодного стосунку. Росіяни користуються для таких речей словом «отсебятина». Більше того, якщо переклад відповідає авторському тексту, тобто є буквальним, то перекладачі вважають його неякісним. Дозволю собі зацитувати пару абзаців мовою ориґіналу:
«Издательские редакторы советского времени не пропускали в печать буквальные переводы. В 1930-1940-е годы в СССР победила установка на «художественный перевод» Многие работы, сделанные в 1990-2000-е, отличаются буквалистской передачей оригинала, причем буквализм тут не творческая установка переводчика, а результат плохого владения языком оригинала и/или своим родным. Одна из причин этого явления – в небольших сроках работы.
После отмены цензуры в печати появляются переводы, максимально близкие к оригиналу, в которых переводчики стараются передать все особенности авторского текста, от предыдущего типа буквальных переводов они отличаются тем, что буквализм при передаче оригинала в них – установка переводчика.» (с. 20)
Між тим, вся книга рясніє перекладацькими заявами «дословные переводы обречены на провал, поскольку переводить следует смысл» (с. 25); «качество перевода определяется качеством отсебятины» (с. 31); «допустима ли в переводе строка-другая, заново продиктованная Музой и органически, накрепко прирастающая к тексту, – решайте сами» (с. 32); «Вначале по-русски должно быть хорошо. А потом надо приближать перевод к оригиналу» (с. 127), «переводить fiction – в значительной мере писать за другого» (с. 234) і так далі. Це якось і коментувати не хочеться.
Зачепило ж це мене, оскільки підтвердило цілком оформлені підозри, що російські переклади на нашому ринку (а їх, гадаю, значно більше, ніж літератури російськомовних) дають викривлене, сказати б, надміру викривлене, поняття про ориґінал. В українських перекладах, на мою думку, ступінь адекватности вищий, бодай ув іменитих перекладачів (хоча не володіючи мовою ориґіналу та без фахового аналізу і порівняння з авторським текстом зась мені таке казати). Тому читаючи перекладені іноземні тексти лишіть собі шанс вивчити іноземні мови.
А, і пані Калашніковій – величезний респект, аха, всебічно корисна книжка вийшла.